Лукімська ЗОШ І-ІІІ ст. - Історія Лукім'я

Село Лукімя  в далекому минулому було містечко, яке мало назву Лукомль. Розміщене на правому березі ріки Сули, на високих горбах, за 25 км від міста Лубен. Найвища вершина цих горбів зараз має назву "Панська гора”. Ці горби в минулому, при воєнній техніці середніх віків, мали велике оборонне значенняУперше в літописі згадується про село Лукімя (Лукомль) в 1178 році.

Лукімя межувало з диким степом, по якому в раннє середньовіччя переходили різні кочові народи : печеніги, половці тощо. Кочівники робили часто спустошливі напади на руські  ( слов’янські) землі. Тому розташування на горбах і будівництво лукімської земляної фортеці, сліди якої зберігаються до наших днів, мали життєво-важливе значення для жителів Лукомля.

Тож і шарпали її раз-у-раз половці, турки й татари, а після набігу Кончака на Переяславське князівство літописець згадає в 1179 році давньоруське містечко Лукомль, яке прикривало правий берег Сули від кочівників. Але в татарське лихоліття не допомогли укріплені містечка по берегах Сули. В 1236 році рушив завойовувати Русь внук Чингісхана Бату, або Батий. "Не слід гадати, що монгольська навала була безглуздим вторгненням безладної азіатської орди. Це був глибоко продуманий наступ армії, військова організація якої була значно вищою, а ніж у військах її супротивників” ( Наполеон). У чотирьохсоттисячному війську Батия, що рухалося в клубах збитої пилюки, було щось мовчазно-страшне. Татари сунули швидко і, забачивши містечко, прискорили біг коней. Із шаленим виттям, гиканням і висвистом прискакав до стін Лукомля передовий загін. Від світло-рудих розпашілих коней йшла хмара пари, у якій вершники зупинилися і замовкли. Крізь дубовий частокіл із вузькими прорізами виднілися голови захисників. Татари, розглянувши високі земляні вали, заворушилися. Від них відокремилася сотня і по троє вряд поїхала круг містечка. Попереду їхав монгол із значком: довгий спис, згори якого звисав рудий кінський хвіст. Слідом їхав інший монгол у срібному шоломі з пучком білого пір’я. Далі рухалися вершники у панцирах і кольчугах, із короткими списами і круглими щитами на лівій руці. 

Ще й досі на дзвіниці не вгавало бевкання. До стіни під’їхав один із завойовників і, поплескавши в долоні, закричав по-руськи: - Відчиніть нам ворота і прийміть як дорогих гостей! Великий цар - Бату-хан буде милостивий до вас! Якщо ви не вдарите йому чолом і не підкоритеся, то татари перебють усі до одного, а місто все спалять!

У відповідь ворогу зі стін полетіло каміння, посипалися стріли. Татари пішли в наступ. Вони приставляли до стін укріплення заздалегідь разом збиті драбини і дерлися на стіни фортеці. День і ніч протягом кількох діб штурмувала орда нескорене містечко. Але сили лукімців танули, і врешті-решт містечко спалахнуло вогнем. Орда ввірвалася в Лукомль і закінчила свою криваву справу.

В 1569 році між Польщею й Литвою була підписана унія ( угода) у м. Любліні. Від цього часу Україна попала під владу польських панів. В XVI столітті Лукімя увійшло в склад володінь польських магнатів Вишневецьких. Князь Єремія Вишневецький володів тільки на Лівобережній Україні 56-ма містами. В його володіння входили Лубни, Прилуки, Ромни, Золотоноша, Оржиця, Лохвиця, Лукімя, Хорол тощо. В цих володіннях Вишневецькі експлуатували понад 300 тис. кріпаків. Головною резиденцією панів Вишневецьких було м. Лубни. Тут була фортеця, в якій пан держав постійний гарнізон. У селі Лукім’ї містилася броварня Вишневецьких, на якій управитель Станішевський жорстоко експлуатував лукімських селян-кріпаків. Більшу частину своїх земельних володінь магнат здавав у оренду шляхтичам, багатим євреям тощо.

Український народ у той час терпів не тільки кріпосницьке, а й національне та релігійне гноблення. Переслідувалася й заборонялася українська мова, культура.

Село Лукімя в XVII столітті неодноразово згадується в літописі. У трьохтомнику возз’єднання України з Росією, в документах про Лукім’я говориться так : " 31 липня 1631 року через Лукім’я тікали селяни з Черкас від переслідувань польської шляхти.

Тікали також реєстрові козаки з Черкас на Лукімя, Пирятин, Путивль. Так Павлик Худий – реєстровий козак – був пограбований польською шляхтою. У нього забрали коня й одежу. Він із жінкою втік через Лукім’я, Пирятин, Путивль у Росію. 8 червня 1638 року загони полковника Потоцького і князя Вишневецького в боях на річці Сліпорід під Лубнами завдали поразки повсталим селянам під проводом Яцька Острянина і примусили його відступати через Лукім’я до міста Жовнина.

" 13 червня 1638 року в боях під Жовнином польські війська атакували табір козаків. Гетьман Яцько Острянин вважав, що справа повстання програла із частиною кінноти відступив у межі Руської держави. Уряд Росії дозволив Острянинові оселитися в Чугуєві”.

Неодноразово згадується про Лукімя у роки боротьби українського народу за свою незалежність 1648-1654 років. 1649 року, жовтня місяця, 3 дня, посол Богдана Хмельницького Григорій направив до великого государя від війська Запорізького лист :

"... Гетман Богдан Хмельницкий дал Григорию к великому государю от себя и его войска Запорожского лист и говорил: " На милостивом взысканье великого государя его царского величества он, Гетман, и войско Запорожское челом бъем…

… Декабря, 9 дня, пошли из Ерклеевки, того же дня пришли в Буромную, декабря, 10 дня, пошли из Буромны, того же числа пришли в Оржицу, декабря, 11 дня, пошли из Оржицы, того же числа пришли в Лукомль, декабря, 12 дня, пошли из Лукомля, того же числа пришли в Лубны”. 1653 рік. Подорож російського посла Фоміна на Україну до Богдана Хмельницького з царською грамотою:

"... Из города Лохвиц к городу Лубни подьехал того же числа, город Лубни поехал и в город Лукомль приехал августа, 13 дня ".

"1654 года, первая половина января. Список украинских полков и городов, в котрые были посланы представители русского правительства для приведения к присяге населения на верность Русскому государю: Юрий Каролев – в Лубны, Андрей Спаситель – в Лукомль”.

Лукімя в другій половині ХVІІ ст. двічі було зруйноване зовнішніми ворогами. Перший раз – в 1662 році під час боротьби Русі з Польщею. Другий раз – 1679 року кримськимми татарами. За переказами місцевих жителів татари робили напади на Лукімську фортецю дуже часто, іноді по декілька разів на день.

А в 1662 році Юрій Хмельницький налетів, як шалений вихор, і вирубав багато людей. Лукімці були б знищені всі, якби не втримав його Паісій. Той пояснив, що вже орда набрала ясир у Лубенському полку. У Літописі Величка говориться, що Ю.Хмельницький з кримською ордою "бігав загонами до Лукомля”, палив села і убивав людей.

Над горою була Сторожова могила. Там стояв стовп і був сторож. Як тільки забачить набіги татар, він віху на Лукім’я похилить, і всі люди, що на толоці жнуть, тікають додому. Тоді було як сонце на південь, то треба кидать всяку роботу і йти додому, бо татари спіймають.

Лукімці, незважаючи на те, що життя було завжди в небезпеці, розводили сади і обробляли землю, розводили бджіл і ловили рибу, що сама йшла до рук. Мгарський монах в 1625 році казав: " Року 1625, за панства лядського скоро монастир став будуватись, чоловік лукімський на імя Кирило приїхав до монастиря і порадив монахам,що добре на Красних ( урочище на Сулі біля Лукімя ) рибу ловити”. Він показав те місце, а потім його теж постригли в ченці, давши імя Кипріан, і поставили старшим рибалкою. Він у плавнях і помер. Лукімські ж селяни ніяких прав на ловлю риби не мали. На Лукімських базарах збували рибу не тільки Лубенському і Хорольському повітам, а й торгівцям із Пирятина, Прилук, Лохвиці, Кременчука. Цей промисел проминав багатьох євреїв, які поселялися на суміжних грунтах кругом базару. Як тільки приходила неділя, майданчик і вулиці були затіснені бричками,возами, селянами, євреями, молодицями і дівчатами в різнобарвному святковому одязі. Повно люду і в Успенській просторій церкві, яку побудували в 1899 р. В церкві зберігалася дуже давня ікона Пресвятої Діви Марії з дуже круглим і румяним лицем. Ікона у великій срібній оправі, прикрашеній квітами, намистом, стрічками та срібними підвісками. Сам образ в аршин шириною і 1/5 аршинів висотою. Зберігалися в цій церкві і дуже старі книги з написами типу: " В року 1737 сие евангелие первее тркдом и коштом отменено его милости паном Андреем Даниловичем Ревою надано до храму в город Лукомье за отпущение грехов своих и жены совей и чад своих за настоятеля иерея Иоанна Левицкого, сотника Иоанна Пиковца и атамана Романа Ревы”.

Під церкву і до води вели підземні ходи з містечка. Хід вів і до тайників, де ховали скарби, хліб, збіжжя, навіть худобу. Для переправи через Сулу була спочатку гребля у дві версти. В 1597 р. по ній пройшов Жолкевський з військом назустріч Северину Наливайку. Гребля була наскільки незручна, що жителями в 1746 р. за рахунок громади збудований був пором, який перевозив лукімчан безплатно. Але поміщик з Мойсіївки Антон Крижанівський заволодів поромом і встановив плату: з подорожнього – по копійці, з коня – по дві, з пустих возів – пять, з навантажених – 10-20 коп. Коли лукімці подали скаргу в колегію, то син Крижанівського наказав розламати пором. Але Лубенським судом було відновлено право громади на перевіз. На початку ХІХ ст. так і не було ще громадського перевозу, а був тільки Башилова. І тільки в середині століття церковний староста Божко виклопотав дозвіл відкрити переправу на користь церкви, після чого Башилов зруйнував свій пором. Лукімці ж купили в Кременчуці сосни, збудували перевіз і встановили плату: з кінного – 5 коп., з волового воза – 10 коп., з навантаженого воза – 20 коп., з пішого – 1коп. Дві частини виручки йшло на церкву, третя – поромнику.

В цей час в Лукімї було " дымов рыночных – 10, уличных – 25, предместных – 24, убогих хижин – 45”. Священик – 1, мирошник – 1, кравець – 1, коваль – 1, музика – 1, рибалок – 2.

Джерел про Лукімя у ХVІІІ ст. збереглось мало. В документах Полтавського Держархіву про Лукімя згадується вже не Лубенського, а Хорольського уїзду: " – по ревізії 1782 р. за  І. М. Боярським записані селяни, куплені і за жінкою одержані в багатьох селах, в тому числі в Лукімї 5 душ”.

/Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 8. п.1912г. с. 187/.

Але в 1810 році вказується, що в Лубенському уїзді " среди примечательных местечек отмечено Лукомля, в котором бывают ярмарки: Ильинская и Михайловская”.

/ Полтавський держархів. Е.Зябловський " Землеописание российской                империи для всех сословый.” Ч. VІ. С-ПБ. 1810г. стр.55/.

В ХІХ столітті Лукімя розвивалося як торгове містечко. Через нього йшов шлях із Хорола на Лубни через Сулу. Тут збиралися великі ярмарки. Багато було крамниць, горілчаний завод, вальцовий млин.

Універсал гетьмана Івана Скоропадського від 24 березня 1709 року підтверджує право П.Кулябки на володіння млином біля Лукімської греблі на річці Сулі.

/ Центральний Державний Історичний Архів УРСР/.

Загальна кількість і склад населення Лукім’я за перепесом 1910 року була така: число всіх господарств – 308, козаків – 239, селян різних найменувань – 31, євреїв – 12, привілейованих – 4, інших непривілейованих – 22. Населення всього 1820 осіб.

/Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии 1910 год. Стр. 91/

Тяжко жилося лукімчанам під гнітом поміщиків та торгово-грошових лихварів. Час від часу селяни повставали. Озброюючись чим, попало, громили садиби поміщиків та куркулів. Та кожного раз спроби селян визволитися з-під гніту кінчалися невдало. І лише в жовтні 1917 року прийшов довгожданий день визволення. Разом з усім радянським народом трудящі нашого села в жорстокій боротьбі з експлуататорами і різними бандами відстояли завоювання Жовтневої революції і стали на шлях будівництва соціалізму.

Радянська влада в селі Лукімя встановлена в січні в 1918 року. Першим головою сільської Ради був обраний Щербина М.Н.

З березня 1918 року територія Лукім’я була окупована німецько-австрійськими військами, а після цього була створена Директорія, на чолі з Петлюрою і Винниченком. По селах почали розїжджати каральні загони гайдамаків, які в селі Нижній Іржавець розстріляли селянина, голову земельного комітету Лавренка Прохора Івановича ( розповідь стариків).

В кінці січня 1919 року в селі була відновлена радянська влада. Селяни приступили до розподілу поміщицької землі. Але з літа по осінь територія сільради знову була окупована білогвардійською армією Денікіна. В кінці 1919 року радянська влада в селі була відновлена остаточно і назавжди .

У квітні 1920 року проведені вибори в Лукімську сільську Раду в кількості 45 чоловік. Виконком сільради обрано в складі Юркевича Петра, Матюші Онопрія, Кучеренка Юхима.

/Полтавський обласний архів ПОДА Ф№Р1865. Справа 150. Архів 286/

Восени 1920 року  в с. Лукімї була розбита банда Калиберди ( дехто із стариків називав Каліберда). В червоноармійському загоні, який був присланий з Лубен для боротьби з бандою, приймав участь місцевий житель Мамрай Олександр Васильович. Загонові допомогала сільська біднота. На другий день після розгрому банди Калиберди на розквартированих у селі червоноармійців напали куркулі, які перебували в місцевому лісі " Манілово” і вбили командира червоноармійського загону Тютюнника.

Після цього в Лукім’я прибув каральний загін червоноармійців і винні понесли належну кару – 6 осіб з місцевих куркулів було розстріляно.

Ліквідувавши бандитів, селяни приступили до розподілу землі поміщика Підпавлова Григорія та багатіїв, передавались батракам та незаможним селянам. За спогадами стариків усі питання життя в селі розвязувалися сільською радою та Комітетом незаможних селян. У цей же період у селі створюється споживча кооперація. Через кооперацію селяни в період Непу постачалися не тільки промисловими товарами, а й збували сільськогосподарську продукцію.

До 1929 року сільське господарство було одноосібне. В 1929 році організовано СОЗ, який у 1930 році перетворено в с-г артіль " Червоний лан”. Головою цього колгоспу обрано директора Лукімської семирічної школи Старуна В.Я. На той час колгосп мав орної землі 300 десятин, сіножатей 75 десятин. В колгосп входило 80 господарств колгоспників. Було усуспільнено 50 коней.

Тваринництва (корів, свиней) у колгоспі не було.

Крім колгоспу " Червоний лан " на території Лукімської сільської Ради були організовані колгоспи: " Червоний Клин " у с. Чирківці, ім. Петровського в с. Лукімї, ім. Будьонного в хуторі Колодна, " Чкалова” в с. Нижній Іржавець, ім. Комінтерну в хуторі Загребля, ім. Леніна в с. Дмитрівці, ім. Шевченка в с. Дмитрівка.

Ніколи не зітреться в памяті мого покоління історія рідного села. Ми заглянули, так-би мовити, в сиву давнину, коли ще так багато треба досліджувати, вивчати. Я думаю, що це тільки початок тієї клопіткої роботи, яка повинна в майбутньому увінчатися ще більшими розповідями, про таке далеке, але рідне для мого серця і долі, наших односельчан.
 

Село Лукімя  в далекому минулому було містечко, яке мало назву Лукомль. Розміщене на правому березі ріки Сули, на високих горбах, за 25 км від міста Лубен. Найвища вершина цих горбів зараз має назву "Панська гора”. Ці горби в минулому, при воєнній техніці середніх віків, мали велике оборонне значенняУперше в літописі згадується про село Лукімя (Лукомль) в 1178 році.

Лукімя межувало з диким степом, по якому в раннє середньовіччя переходили різні кочові народи : печеніги, половці тощо. Кочівники робили часто спустошливі напади на руські  ( слов’янські) землі. Тому розташування на горбах і будівництво лукімської земляної фортеці, сліди якої зберігаються до наших днів, мали життєво-важливе значення для жителів Лукомля.

Тож і шарпали її раз-у-раз половці, турки й татари, а після набігу Кончака на Переяславське князівство літописець згадає в 1179 році давньоруське містечко Лукомль, яке прикривало правий берег Сули від кочівників. Але в татарське лихоліття не допомогли укріплені містечка по берегах Сули. В 1236 році рушив завойовувати Русь внук Чингісхана Бату, або Батий. "Не слід гадати, що монгольська навала була безглуздим вторгненням безладної азіатської орди. Це був глибоко продуманий наступ армії, військова організація якої була значно вищою, а ніж у військах її супротивників” ( Наполеон). У чотирьохсоттисячному війську Батия, що рухалося в клубах збитої пилюки, було щось мовчазно-страшне. Татари сунули швидко і, забачивши містечко, прискорили біг коней. Із шаленим виттям, гиканням і висвистом прискакав до стін Лукомля передовий загін. Від світло-рудих розпашілих коней йшла хмара пари, у якій вершники зупинилися і замовкли. Крізь дубовий частокіл із вузькими прорізами виднілися голови захисників. Татари, розглянувши високі земляні вали, заворушилися. Від них відокремилася сотня і по троє вряд поїхала круг містечка. Попереду їхав монгол із значком: довгий спис, згори якого звисав рудий кінський хвіст. Слідом їхав інший монгол у срібному шоломі з пучком білого пір’я. Далі рухалися вершники у панцирах і кольчугах, із короткими списами і круглими щитами на лівій руці. 

Ще й досі на дзвіниці не вгавало бевкання. До стіни під’їхав один із завойовників і, поплескавши в долоні, закричав по-руськи: - Відчиніть нам ворота і прийміть як дорогих гостей! Великий цар - Бату-хан буде милостивий до вас! Якщо ви не вдарите йому чолом і не підкоритеся, то татари перебють усі до одного, а місто все спалять!

У відповідь ворогу зі стін полетіло каміння, посипалися стріли. Татари пішли в наступ. Вони приставляли до стін укріплення заздалегідь разом збиті драбини і дерлися на стіни фортеці. День і ніч протягом кількох діб штурмувала орда нескорене містечко. Але сили лукімців танули, і врешті-решт містечко спалахнуло вогнем. Орда ввірвалася в Лукомль і закінчила свою криваву справу.

В 1569 році між Польщею й Литвою була підписана унія ( угода) у м. Любліні. Від цього часу Україна попала під владу польських панів. В XVI столітті Лукімя увійшло в склад володінь польських магнатів Вишневецьких. Князь Єремія Вишневецький володів тільки на Лівобережній Україні 56-ма містами. В його володіння входили Лубни, Прилуки, Ромни, Золотоноша, Оржиця, Лохвиця, Лукімя, Хорол тощо. В цих володіннях Вишневецькі експлуатували понад 300 тис. кріпаків. Головною резиденцією панів Вишневецьких було м. Лубни. Тут була фортеця, в якій пан держав постійний гарнізон. У селі Лукім’ї містилася броварня Вишневецьких, на якій управитель Станішевський жорстоко експлуатував лукімських селян-кріпаків. Більшу частину своїх земельних володінь магнат здавав у оренду шляхтичам, багатим євреям тощо.

Український народ у той час терпів не тільки кріпосницьке, а й національне та релігійне гноблення. Переслідувалася й заборонялася українська мова, культура.

Село Лукімя в XVII столітті неодноразово згадується в літописі. У трьохтомнику возз’єднання України з Росією, в документах про Лукім’я говориться так : " 31 липня 1631 року через Лукім’я тікали селяни з Черкас від переслідувань польської шляхти.

Тікали також реєстрові козаки з Черкас на Лукімя, Пирятин, Путивль. Так Павлик Худий – реєстровий козак – був пограбований польською шляхтою. У нього забрали коня й одежу. Він із жінкою втік через Лукім’я, Пирятин, Путивль у Росію. 8 червня 1638 року загони полковника Потоцького і князя Вишневецького в боях на річці Сліпорід під Лубнами завдали поразки повсталим селянам під проводом Яцька Острянина і примусили його відступати через Лукім’я до міста Жовнина.

" 13 червня 1638 року в боях під Жовнином польські війська атакували табір козаків. Гетьман Яцько Острянин вважав, що справа повстання програла із частиною кінноти відступив у межі Руської держави. Уряд Росії дозволив Острянинові оселитися в Чугуєві”.

Неодноразово згадується про Лукімя у роки боротьби українського народу за свою незалежність 1648-1654 років. 1649 року, жовтня місяця, 3 дня, посол Богдана Хмельницького Григорій направив до великого государя від війська Запорізького лист :

"... Гетман Богдан Хмельницкий дал Григорию к великому государю от себя и его войска Запорожского лист и говорил: " На милостивом взысканье великого государя его царского величества он, Гетман, и войско Запорожское челом бъем…

… Декабря, 9 дня, пошли из Ерклеевки, того же дня пришли в Буромную, декабря, 10 дня, пошли из Буромны, того же числа пришли в Оржицу, декабря, 11 дня, пошли из Оржицы, того же числа пришли в Лукомль, декабря, 12 дня, пошли из Лукомля, того же числа пришли в Лубны”. 1653 рік. Подорож російського посла Фоміна на Україну до Богдана Хмельницького з царською грамотою:

"... Из города Лохвиц к городу Лубни подьехал того же числа, город Лубни поехал и в город Лукомль приехал августа, 13 дня ".

"1654 года, первая половина января. Список украинских полков и городов, в котрые были посланы представители русского правительства для приведения к присяге населения на верность Русскому государю: Юрий Каролев – в Лубны, Андрей Спаситель – в Лукомль”.

Лукімя в другій половині ХVІІ ст. двічі було зруйноване зовнішніми ворогами. Перший раз – в 1662 році під час боротьби Русі з Польщею. Другий раз – 1679 року кримськимми татарами. За переказами місцевих жителів татари робили напади на Лукімську фортецю дуже часто, іноді по декілька разів на день.